O.Marchenko: Articles Ukrainian : 6

На відміну від мільйонів наших співвітчизників, імена й долі яких розчинилися у заробітчанському морі, тернопільському барду, літератору, перекладачеві Олександрові Марченку пощастило: у культурному середовищі Італії він - відома особистість. Італійські газети й телеканали називають його "неаполітанським класиком". А нещодавно він став почесним капітаном італійського флоту.

До виїзду спонукало "квартирне питання"

Хтозна, чи зважився б випускник Львівської консерваторії на трудову еміграцію, якби не відсутність власного житла. У Тернополі Олександр і його дружина Ольга почергово мешкали у своїх матерів, а хотілося власного кутка. Марченки працювали в одному з перших приватних тернопільських вузів: вона - проректором, він - викладачем історії України, авторського курсу "Культура та релігія", історії світової та української культури. Доходів сім'ї у "кризові" 90-ті вистачало лише на одяг та їжу. У 1999 році Ольга махнула рукою на престижну посаду й поїхала з сестрою до Італії, у туристичну подорож. Через два тижні туристки стали нелегалами і взялися за пошуки роботи. Ольга влаштувалася покоївкою у родині заможного адвоката Ренато ді Джанні. Через рік до дружини у Неаполь приїхав Олександр.

- Їхав туди з впевненістю, що прийдеться займатися чим завгодно, лише не музикою, хоча гітару із собою взяв, - каже Олександр. - Перед від'їздом вчив італійську мову, тому в Неаполі міг спілкуватися на побутовому рівні. Роботодавець дружини, адвокат, дозволив мені тимчасово пожити в його будинку - рідкість серед італійських багатіїв. А поки я не знайшов роботу, він, виїжджаючи на авто у своїх справах, брав із собою й мене - показував місто. Іноді на знак вдячності я грав для його родини на роялі. Якось ді Джанні влаштував у своєму домі вечірку. Я запропонував пограти на роялі для його гостей. Мій виступ їм сподобався. Після цього адвокат, хоч я вже влаштувався мийником посуду у одній піцерії, сам зайнявся пошуком роботи для мене. Став возити мене по клубах, аби влаштувати на роботу музикантом. Познайомив з президентом "Савойї" - престижного яхт-клубу, членами якого є представники неаполітанської еліти. Я зіграв президентові кілька класичних речей і отримав пропозицію виступати у "Савойї" щонеділі. Це була удача, адже у клуб запрошують лише знаних піаністів.

У той час один з італійських часописів писав: "Заради свого артиста президент "Савойі", Джузеппе далла Векйя, протистояв снобізму деяких членів клубу. "Хтось намагався докоряти, що, мовляв, кому ми дозволяємо грати у нашому славетному залі? Вуличному артистові! - цитує журнал слова Джузеппе далла Векйя. - Але я знаю, що люди із провулків - це найбезжальніша публіка... І якщо вона зупиняється та ще й аплодує, то лише тоді, коли справді зворушена. Тут потрібен не лише талант, як на сцені. Потрібні мужність та хоробрість, треба справді бути потужною особистістю, аби тебе прийняла отака публіка. Тому я переконаний, що Олександр матиме справжній успіх".

Син скрипаля, який перейняв від батька велику любов до музики, став суперпопулярним. На гроші, які Марченко отримував за кілька годин гри у "Савойї", він із дружиною зміг винайняти однокімнатну, але окрему квартирку в Неаполі.

Кар'єру допоміг зробити поліцейський

Блукаючи у вільний час Неаполем, Олександр зупинявся послухати вуличних музикантів, а потім, порадившись із дружиною, і сам вийшов з гітарою на вулицю й заспівав пісні, які знає з юності: кілька неаполітанських, у тому числі - "О, соле міо!" російською мовою та українські народні. Однак на галасливій вулиці розчинявся потрібний акустичний ефект. Олександр знайшов інше місце - зал очікування біля міського фунікулера.

- Я носив із собою куплений при нагоді збірник неаполітанських пісень, - згадує Марченко. - Намагався шліфувати мову, хоча освоїти місцевий діалект важко - це інша мова, яка дуже відрізняється від італійської. Допоміг відточити вимову поліцейський Чіро Аморозо. Він чергував біля фунікулера й часто зупинявся послухати мене. Одного разу, коли я співав, поліцейський підійшов і зробив зауваження стосовно вимови. Я ж побоювався тоді лише одного: аби він не забажав зазирнути у мій паспорт із протермінованою візою. Але цього не сталося. А сталася дружба із Чіро.У Неаполі влада лояльно ставиться до нелегалів-українців. Затримавши таких, поліція показово - із блимавками та сиренами - провозить їх вулицями, а невдовзі тихо повертає туди, де затримала. Неаполітанці, на відміну від жителів північних районів Італії, - більш людяні, розуміють проблеми нашого брата й цінують працелюбство українців. Чіро запропонував свою допомогу і кілька місяців навчав мене особливостей неаполітанської вимови, а попутно розповідав про звичаї місцевої мафії - каморри. У мене, до речі, ніколи не було проблем із рекетом, адже музикантів чи, скажімо, бабусь, які продають дрібнички на вулицях, тамтешня "братва" не чіпає.

З легкої руки Аморозо Олександр робив стрімкі успіхи у вивченні мови, швидко поповнював репертуар, а пасажири фунікулера не раз пропускали свої рейси, заслухавшись проникливим оксамитовим баритоном вуличного музиканта. Через сім місяців Олександр взяв участь у зйомках передачі "Меццоджорно ін фамілія" ("Полудень в сім'ї") на центральному італійському каналі RАІ-2. Спілкувався з ведучими у прямому ефірі італійською мовою.

Після трьох років праці на фунікулері Марченко отримав пропозицію стати "постеджаторе" (з італійської - мандрівний музикант). Ці люди, на зразок наших кобзарів, популяризують неаполітанську пісню із XV століття. Найвідоміший з них - пізніше світовий тенор, Енріко Карузо. Українському музикантові запропонували грати і співати у двох дорогих неаполітанських ресторанах. Там Олександр мав статус "артіста фіссо" - артиста постійного, штатного.

Статус "артіста фіссо" поставив його в один ряд із визнаними виконавцями неаполітанської пісні. Такого в історії Неаполя ще не було! Чужоземця визнали своїм, та ще й, як кажуть музичні критики, у найскладнішій для виконання неаполітанській пісні. Про унікума написали газети, назвавши його "королем постеджаторе", "неаполітанським класиком", після чого власники деяких ресторанів вирішили музиканта... звільнити, щоб, бува, як пояснили, "не виникла війна" між корінними постеджаторе. "Це просто крамола, - пояснює Олександр, - заявити у пресі на цілий Неаполь, що іноземець може бути "королем" їхньої пісні. Хоча автор того заголовку, звичайно, не я, а римська журналістка Кьяра Грациані."

Та не буває злого, щоб на добре не вийшло. Працюючи постеджаторе, Марченко познайомився з поетом Сальваторе Паломба, автором тексту пісні "Кармела", яку внесено до переліку найкращих неаполітанських класичних пісень. Вражений виконавською майстерністю українця, синьйор Паломба представив його авторам італо-американського документального фільму "Неаполітанське серце". Стрічка про кращих інтерпретаторів неаполітанської пісні з'явилася у 2004 році. Олександр Марченко знявся у ній серед 12-ти найкращих виконавців - єдиний іноземець у цій компанії. У фільмі він вперше у світовому кінематографі виконав класичну "Кармелу" українською мовою у своєму перекладі.

Змінювати громадянство не планує

У 2002 році Олександр і Ольга Марченки отримали документи, за якими легально можуть жити в Італії. Того ж року приїхали до Тернополя і придбали у центрі міста невелику трикімнатну квартиру за 11 тисяч доларів (встигли до різкого подорожчання житла).

Останні чотири роки із дев'яти, проведених за кордоном, Олександр співпрацює із агенцією, яка організовує концерти на круїзних лайнерах. На 12-палубному кораблі "Опера" він сходив усе Середземномор'я, став почесним капітаном італійського флоту. За які заслуги, запитаєте? А за те, що вперше за 20 років існування кампанії українського піаніста під час класичного концерту тричі викликали "на біс". У доважок до почесного звання Олександрові вручили білосніжну капітанську форму.

Нині Марченки живуть на дві країни. У 2005-му Олександр видав поетичну збірку "Чудеса начинаются засветло", два роки тому випустив компакт-диск "Повій, вітре". У ньому є маловідомі широкій публіці речі, зокрема записана Тарасом Шевченком у Почаєві 1846 року народна пісня "Гиля-гиля, селезню".

"Хотів би знайти, - зізнається, - тямущого продюсера й концертувати в Україні". Олександра Марченка можна почути щонеділі у тернопільському арт-клубі "Коза", чи не єдиному інтелектуально-"тусовочному" місці для шанувальників авторської пісні.

на фото: Олександр Марченко з дружиною Ольгою у Вероні

Світлана КЛОС