O.Marchenko: Articles Italian : 2

Коли приїхав з України, - співав на станціях фунікулера. Потім вивчив пісню "Закоханий солдат", - і зробився знаменитим.

Як в казці: з вулиці, де виступав з гітарою та блюдцем, у яке можна кинути монету, - до роялю у найвишуканішому клубі міста. Олександр Марченко, український музикант, що від нестатків приїхав до Італії, зачарував усіх, зачіпаючи своєю незвичайною музикою, залишаючись у серці кожного неаполітанця, який тільки його почув. Гідом артиста на шляху до досягнення "місця під сонцем" став міський поліцейський: він запропонував Олександру свій час, свою дружбу, познайомив з прекрасними піснями партенопейської традиції (прим. Партенопе - антична назва Неаполя та околиць, походить від імені міфічної німфи). І не тільки він один: друзі (їх Олександр знайшов багато, - і простих, і впливових) допомагали артистові, "захворівши" його мистецтвом.

Поїхавши з дому за прикладом багатьох земляків, щоб уникнути бідності в своїй країні, Олександр прибуває до Неаполя з України менше, ніж рік тому, приєднавшись до дружини Ольги. У Тернополі вона працювала проректором; тут - покоївкою у сім'ї відомого адвоката. Будинок адвоката і став першим причалом для Олександра, який близько місяця користувався гостинністю сім'ї Ренато ді Джанні. Тим часом починається пошук роботи: маестро консерваторії, дипломований піаніст йде на вулицю зі своєю музикою. Увечері - у ресторанах та піцеріях на набережній, вдень - на фунікулері. Тут, в маленькому залі очікування дістає свою гітару та починає грати й співати. Він - музикант, академічно вихований на музиці Шопена, Шуберта... Але неаполітанська музика - вона ж інтернаціональна: "Уяви собі, є один акорд, який в усьому світі називається неаполітанським акордом", - так він розповідав. Слова пісень, написаний рукою дружини текст "Закоханого солдата", що виконується із сумом і пристрастю.

Люди зупиняються, слухають його. Хтось просто пропускає свій рейс, щоб насолодитися фіналом пісні. І тут маестро зустрічає свого першого покровителя, - Чіро Аморозо, міського поліцейського 48-ми років, романтика й трошки поета. Чіро про Олександра: "Я був захоплений ним. Колись сам хотів учитися на фортепіано, але не зміг. Коли він грав, його музика приносила мені таку втіху, наче вона була моєю власною. Я підійшов до нього, і він розповів, що не може знайти іншої роботи і тепер іде мити посуд у ресторані. Я подарував йому касети Роберто Муроло, допоміг навчитися неаполітанському діалекту. За короткий час і у цьому він зробився блискучим".

І от Олександр виступає у відомому ресторані, де стає визнаний усіма: його особистість зачаровує відвідувачів. Один з них, - член "Савойі", елегантного морського клубу любителів вітрил, - розповідає президентові клубу Джузеппе далла Веккья історію цього потрясаючого музиканта. "Знаєш його ім'я? Де живе?.. Нічого? Неможливість його виявити загострювала мій інтерес", - розповідає президент. - "Я продовжував розпитувати, поки інший член клубу, Ренато ді Джанні, мені не сказав, що може знайти маестро... у себе вдома. При зустрічі, ледве Олександр торкнувся клавіш роялю, я зрозумів, що це - артист. Пізніше, стоячи поряд, я несвідомо поклав йому руку на плече і думав, що це співає істинний неаполітанець, - з відчуттям..."

Завдяки лекціям Чіро український маестро чудово засвоїв репертуар posteggiatore.
(прим. `a pusteggia неап. - мандрівний оркестр; posteggiatori - неаполітанські музиканти, нащадки середньовічних менестрелів, які сьогодні співають для відвідувачів ресторанів та іноді стають знаменитими; перший серед усіх - Енріко Карузо, з останніх за часом - Ніно Д'Анджело).

"Iо te vurria vasa", "Malafemmena", "Marechiare" (назви пісень): здається, що в житті Олександра не було нічого іншого, крім сонця та теплого моря. На справді ж він прийшов з холодної Півночі, де немає ані грошей, ані можливостей.
Отож, краще зануритися у неаполітанську пісню, яку любив ще з дитинства.

Заради свого артиста президент клубу "Савойя" протистояв снобізму деяких членів: "Хтось мені намагався докоряти, що, мовляв, кому ми дозволяємо грати у нашому славетному залі?! - вуличному артистові! Але я знаю, що люди з провулків - це найбезжальніша публіка... І якщо вона зупиняється та ще й аплодує, то тільки тоді, коли дійсно зворушена. Але тут потрібен не лише талант. Потрібні справжня мужність та хоробрість, треба дійсно бути потужною особистістю, аби тебе прийняла отака публіка. Тому я переконаний, що Олександр матиме справжній успіх".
Такими були щиросердечні слова Джузеппе далла Векйя.

Розанна Преккья